Втрачена нога, але незламний дух: історія героя.

Дмитро, відомий за позивним "Тихий", намагався не втратити свідомість, щоб мати можливість покликати на допомогу. Він брав участь у жорстоких боях на Донецькому та Харківському напрямках, де здійснив безліч успішних операцій. Неодноразово йому вдавалося зірвати плани противника та не допустити їхнього прориву. Під час одного з боїв він отримав осколкове поранення, яке призвело до втрати ноги. Зараз Дмитро проходить реабілітацію. Історія цього відважного воїна розкривається у сюжеті Ольги Лучек.

Дмитро, пересуваючись на милицях, пригадує один з запеклих боїв на Куп'янському напрямку. В пам'яті відтворюється кожен вихід на бойові позиції, боєць важко зітхає, пережите і досі не відпускає.

Дмитро, солдат Збройних Сил України:

Я стояв на достатньо такій потужній зброї, на кулеметі, я вважаю, що саме шляхом задавлювання вогнем саме в ту сторону, де було просування противника до нашого спостережного пункту, до нашого окопу, ми успішно відбили ту атаку, було таке, що вони вже могли підходити на відстань кидка гранати, і гранатами закидували, але слава Богу ми відбили їх напад.

Перед початком війни Дмитро викладав фізику в Харкові. Проте, з моментом початку повномасштабного вторгнення він вирішив приєднатися до Збройних сил України. Його молодший син Захар тільки-но з’явився на світ.

На передовій дистанція до ворожих укріплень іноді становила всього кілька десятків метрів. Саме завдяки збереженню ясного розуму нашими солдатами вдалося прораховувати кроки ворога.

Дмитро, солдат Збройних Сил України:

Коли в повітрі перебуває все: міномети, артилерійські системи, дрони, коли розпускається отруйний газ, скидаються ВОГи, і за відведений проміжок часу інтенсивність обстрілу значно перевищує звичайні показники, це можна назвати штурмом.

Так сталося 28 червня 2024 року. На одному з напрямків Донецька три дні поспіль ворог безперервно обстрілював позиції з усіх видів зброї. Дмитро разом із товаришами мужньо протистояли нападам. Проте внаслідок інтенсивних обстрілів зв’язок зник, і невдовзі розпочалася атака з повітря.

Дмитро, солдат Збройних Сил України:

Ми уважно оглянули навколишні простори, прислухаючись до звуків, щоб упевнитися, що немає дронів чи руху в небі. Коли переконалися, що панує тиша, вирушили до нового спостережного пункту. Дрон не видавав жодних звуків, адже не летів — він залишався на місці, очікуючи.

Ворог скинув бомбу. Осколки вразили усіх на позиції, і Дмитро відчув, як кров починає текти з його ноги нижче коліна.

Російські безпілотники продовжували патрулювати територію, тому воїн вирішив пересунутися ближче до лісу і зробити собі турнікет.

Дмитро, солдат Збройних Сил України:

Я розумів, що поки ці дрони ворожі висять, звичайно, що евакуації не буде, нас звідси ніхто не забере, і втрачати свідомість не можна. Бо коли настане момент евакуації, треба буде якось подати сигнал, де ти знаходишся, коли я уже починав засипати, я згадав слова коханої дружини, казала, не дай Боже там загинеш, я тебе найду на тому світі, у будь-якому випадку ти маєш вернутися додому, в тебе двоє дітей, ця думка не давала мені втратити свідомість.

Ці півтори години тягнулися, немов ціла вічність, але раптом Дмитро усвідомив, що евакуаційна команда вже близько. Він зібрав останні сили, щоб покликати на допомогу, і, опинившись в автомобілі, втратив свідомість на кілька діб. Коли ж він нарешті прийшов до тями у лікарні в Дніпрі, одразу зв’язався з близькими.

Дмитро, солдат Збройних Сил України:

У мене не було ані документів, ані телефону, щоб зв’язатися з кимось. Я звернувся до медсестри з проханням позичити телефон, щоб зателефонувати рідним. Номер дружини я пам’ятав: "Алло, привіт", - почула я її голос. "Слава Богу, де ти пропав? Я вже відчуваю, що щось не так", - сказала вона. Я відповів: "Я трохи поранений, але все в порядку. Не хвилюйся, все буде добре".

Дмитро зізнається: у ті страшні хвилини, коли життя висіло на волосині, відчував сильну підтримку рідних.

Дмитро, солдат Збройних Сил України:

Дивився на свої татуювання-вишиваночки, в яких закодовані імена моєї родини, моє ім'я Дмитро, ім'я моєї коханої дружини Анастасії, моєї доньки старшої Олександри, маленького синочка Захара. Вони завжди зі мною.

Дмитро з нетерпінням чекає протезування і робить все можливе аби якнайшвидше зробити перші кроки. Всім пораненим радить не падати у відчай за жодних обставин.

Дмитро, солдат Збройних Сил України: