Очільник УГКЦ: незважаючи на численні страждання, в українському народі вирує потужне джерело надії - Vatican News

Світлана Духович - Ватикан

Блаженніший Святослав Шевчук говорить про скорботу і біль, які переживає український народ, але ще більше про надію, простежуючи тисячу днів війни, яка охопила Україну. В інтервʼю для ватиканських медіа Глава УГКЦ знову засуджує війну, називачи її "безглуздою і святотатською", і від імені українців звертається із закликом: "Не залишайте нас наодинці", бо "присутність Церкви - це таїнство, яке робить видимою реальну присутність Господа серед Його народу".

Ваше Блаженство, які емоції домінують серед українців після тисячі днів масштабного військового конфлікту, зокрема в світлі недавніх російських обстрілів?

Безумовно, якщо говорити про емоції, з одного боку, ми стикаємось із глибоким відчуттям болю. Люди переживають величезну скорботу, адже щодня бачать на власні очі жахіття смерті та руйнувань. Але з іншого боку, я мушу зазначити, що протягом цих тисячі днів у нас переважає не просто емоція, а швидше чеснота — здатність тримати надію. Без неї неможливо уявити життя в Україні сьогодні. Ми спостерігаємо, як працівники енергетичної інфраструктури, незважаючи на ракетні обстріли і руйнування, знову і знову починають відновлювати все з нуля, намагаючись виправити пошкодження за лічені години. Бачимо наших лікарів, які, незважаючи на ризики, рятують людей із завалів зруйнованих будівель, демонструючи своє професійне покликання і надію, адже вони продовжують рятувати життя. Отже, з одного боку, існує глибоке відчуття горя, а з іншого — справжня чеснота надії, яку проявляють люди з різних професій, соціальних груп і регіонів України.

Безліч українців відзначають, що війна істотно вплинула на їхнє життя. Які, на вашу думку, трансформації або зміни відбуваються в Церкві в Україні? Який досвід з цього можна було б передати католикам у всьому світі?

У цьому тексті я б хотів поділитися нашим досвідом. Коли розпочалася війна і ми стали свідками бомбардувань, це стало неймовірним шоком для всіх нас. Психологи, соціологи й навіть духовні лідери одностайно стверджують, що цей шок став своєрідним моментом перезавантаження: в одну мить було зруйновано всі людські стосунки, які ми знали, і те, що вважали нормою. Ми стали свідками того, як наше попереднє життя раптово обірвалося. Цей перезапуск призвів до певного оновлення, адже нам довелося переосмислити наші взаємини, починаючи з тих, що маємо самі з собою. Кожен з нас змушений був запитати себе: "Хто я? Що я маю робити?". Усі маски, всі ілюзії впали, і ми вийшли на поверхню з глибокими намірами своїх сердець. Виявилася справжня суть людської природи, з усіма її величчю, унікальністю, але також і слабкостями та гріхами. Це потрясіння також викликало інший важливий процес: відновлення наших взаємин з Богом. У ті моменти здавалося, що Бог відвернувся від нас. Коли ви переживаєте бомбардування, відчуваєте, як коливається ваш дім, чуєте гучний гуркіт падаючих бомб, це нагадує про справжню духовну ніч, коли хочеться вигукнути: "Господи, де Ти? Чому Ти мене залишив?" - як Ісус, який закликав на хресті. Але потім Бог, який ніби зник у той момент, знову проявляє свою присутність, і Церква стає свідком глибокого навернення, як серед тих, хто був близький до Церкви — священників, єпископів, монахів, мирян, так і серед тих, хто відчував відчуження. Віднайти Бога як джерело життя та надії посеред катастрофи, в цій ночі страху, болю та війни — ось суть духовного та церковного життя. Це процес втрати й віднайдення, проходження через руйнування і відновлення себе в нових умовах, у новому суспільстві, новій країні. Тому всі говорять, що Україна, якою вона була до 24 лютого 2022 року, перестала існувати. Нам потрібно заново відкривати цей народ, цю країну, а також Христову Церкву, яка присутня серед людей.

Життя є найбільшим даром, який подарував нам Бог. В Україні безліч родин переживають важкі часи через втрату своїх рідних, які загинули на фронті або внаслідок обстрілів. Яким чином Церква в цій ситуації підтримує людей у їхньому бажанні продовжувати любити та захищати життя?

У таких умовах ми відчуваємо себе зануреними в безмежний океан страждання. Важливо дослідити і зрозуміти людський біль. Це не лише емоція чи фізичне відчуття — це глибока таємниця. Сьогодні Церква справді перетинає це "Червоне море" страждання, слідуючи за Ісусом Христом, який глибоко проник у весь спектр людського болю, щоб показати нам шлях до виходу. Ми усвідомили, що під час страждання виникає період жалоби — час, коли людина відчуває втрату найближчої їй особи. Траур також має своє значення; це фаза, яку потрібно пізнати і поважати. Як же діяти в цей час? Як пережити це? Як залишатися душпастирями і людьми в океані страждання? Ми здобули деякі уроки. По-перше, не варто поспішати з фразами на кшталт: "Я тебе розумію". Коли люди з-за кордону, навіть близькі друзі, намагаються нас підтримати словами: "Ми вас розуміємо", це може завдати нам глибокого болю. Ніхто не може по-справжньому зрозуміти юнака, який втратив ноги, якщо не переживе такого ж болю. Тож поспішність у висловленнях не приносить втіхи — розуміння приходить лише через особистий досвід. По-друге, надзвичайно важливо просто бути поруч, навіть якщо немає можливості промовити бодай слово, навіть якщо доводиться долати період невизначеності. Присутність має величезне значення. Іноді це може бути незручно, але важливо залишатися на місці. Слова пророка Єремії, коли він звертався до Господа, часто приходять мені на думку: "Ти ввів мене в оману, о Господи, і я дав себе ввести в оману..." Багато хто нас не розуміє, і ми іноді просимо їх: "Будь ласка, мовчіть, але залишайтеся з нами. Не залишайте нас на самоті". Присутність Церкви — це таїнство, яке робить видимим реальну присутність Бога серед людей. Третій важливий аспект — це сила Божого слова. Це слово приносить життя, надію і можливість відновлення наших внутрішніх і духовних ресурсів. Слово Євангелія — це справжнє життя. Це не просто красива фраза: Боже слово має силу відроджувати. Я бачив, як проповідь Божого слова буквально оживляє людей, як вони знаходять у ньому свої сили. Це — справжнє диво. Не людське слово, видане за божественне, а слово Євангелії, навіть у всій своїй силі та іноді жорстокості, проголошує життя і відродження в царстві смерті. Ці три істини підсумовують те, чого ми навчилися, занурившись у таємницю людського болю в Україні.

Ваше Святість, в численних інтерв'ю ми чуємо від українців, що вони є тими, хто найбільше бажає миру, але реалії, на жаль, віддаляють їх від цієї мети. Які є джерела надії на те, що справедливий і стійкий мир все ж може прийти до цієї страждальної нації?

Де ж саме приховане джерело надії? Можу з упевненістю стверджувати, що ми усвідомили: це джерело не знаходиться десь за межами України, а живе в нас самих. Нам давали три дні... Але ось ми вже говоримо про тисячний день цієї безглуздої, блюзнірської, святотатської війни. Ми побачили, що всередині нас б'є невичерпне джерело енергії. Іноді це джерело опору, витривалості та надії стає складністю, політичною, військовою та дипломатичною проблемою. Для агресора це питання військового характеру: вони прагнуть знищити це джерело, не бажаючи визнавати його існування. Використовуючи ракети, бомби та танки, вони намагаються знищити те, що створює для них труднощі, що заважає їхній геополітичній стратегії "русского міра". Іноді це джерело надії також стає проблемою для політиків, адже багато хто сприймає Україну як проблему. Однак вони не усвідомлюють, що в цьому джерелі криється вирішення багатьох проявів несправедливості, численних ситуацій, які свідчать про втрату людяності в сучасному світі. Джерело надії в Україні сприяє відновленню людяності. Більш того, це джерело викликає виклик для дипломатів, які намагаються знайти різні формули миру, проте досі не змогли їх віднайти. Україна продовжує існувати тому, що в її серці пульсує це джерело надії, яке дарує життя. Це слід зрозуміти і усвідомити, особливо християнам та віруючим у Бога, адже це джерело, безсумнівно, має глибше, ніж просто людське походження. Коли ми спостерігаємо, як наші сили щодня виснажуються, а потім відновлюються, це нагадує диво, коли Ісус Христос помножив хліб і рибу для тисяч людей. Існує якась іскра життя. Чому ж ми не втрачаємо надії? Не тому, що віримо, що хтось інший знайде рішення для справедливого миру в Україні, а тому, що світ, а також агресор, повинні визнати об'єктивність існування цього народу, який несе в собі струменіюче джерело своєї надії.

Ваше Блаженство, чи бажаєте ви внести якісь доповнення?

Я хотів би додати, що справді сьогодні в Україні ми переживаємо те, що буде важливим не тільки для нас. В Україні відбувається щось, що виходить за межі окремої нації, окремої країни, навіть окремої Церкви. Відкривається сенс людського становища, яке завжди перебуває під загрозою розриву, спричиненого егоїзмом, і завжди прагне реалізувати автентичний Божий образ, який ми носимо в собі. Тобто, в Україні відкривається автентичне обличчя людства, і ті, хто зможуть це розпізнати, зрозуміють, що Україна сьогодні - це не проблема, а частина вирішення.