"Схоже, ми навчилися вести бойові дії, але спільне майбутнє досі не можемо домовитися": експерт про три можливі шляхи для України після "замороження" конфлікту.
Геннадій Друженко, очільник Першого добровольчого медичного шпиталю, окреслив три потенційні сценарії для України в післявоєнний період.
"Війна та по війні. Вже не раз доводилося писати, що цієї зими я очікую затухання війни, -- пише Геннадій Друженко. -- Бо сторонам просто не буде КИМ воювати у таких масштабах.
Незважаючи на піднесений патріотичний дух і пропаганду з обох сторін, кількість бажаючих воювати і жертвувати життям за батьківщину постійно зменшується. Якість мобілізаційного ресурсу погіршується. У Росії немає політичної волі для оголошення загальної мобілізації, а в Україні не готові знижувати вік призову хоча б до 20 років. Практично всі, хто був готовий або не заперечував проти участі у війні, вже на фронті, а багатомільйонні маси прихильників з обох сторін воліють знищувати ворога дистанційно. Крім того, сам епос війни як екзистенційної боротьби (де виживає тільки один) давно втратив свою силу і значущість.
Українці все більше переконуються, що війна триває вже не за українську державність як таку, а за її кордони. І головне, хто і як буде бенефіціаром України в цих (нових) кордонах. А це стимулює найбільш кмітливих та ресурнсних вже зараз думати та інвестувати ресурси не в захист країни, а в потрапляння у команду (майбутніх) бенефіціарів. Ну і другий фронт, на якому українська влада веде безкомпромісну війну з українськими громадянами і українським бізнесом, вже став набагато ближчим і відчутнішим для більшості українців, аніж фронт, на якому ми бʼємося з ордою...
Росіяни теж далекі від відчуття екзистенційної загроженості від українського наступу, а отже і мотивації рятувати росію за будь-яку ціну. Попри несамовиту пропаганду, Курська офензива лише підтвердила здогадки багатьох громадян рф: це не їхня війна. "Хохли" -- це нацисти тільки у хворій уяві путіна, бути під ними не страшно, і головне, аби лінія фронту не затрималась надовго на твоїй "малій батьківщині". А отже мобілізувати "страну огромную" як у 1611-12, 1917-20 чи 1941-45 роках не вийде. Залишається воювати найманцями та контрактниками, але за такої інтенсивності їхньої утилізації в Україні, їх дуже скоро просто не буде де брати. І розмір "підйомних" ніяк не впливатиме на критичний дефіцит живої сили.
Тому і "Курську офензиву" і Покровський наступ я розглядаю, як останні козирі сторін перед тим, як війна почне взимку пробуксовувати і поступово затухати. От тільки ставки нерівні. Росіяни задекларували, що прагнуть анексувати український Донбас назавжди і навіть записали це у власній конституції, а от що нам робити з тисячами квадратних кілометрів "КНР", якщо ми і надалі декларуємо відданість статуту ООН та міжнародно визнаним кордонам, незрозуміло. Я б на місці путіна загалом би чинив суто символічний спротив українцям на "одвічній" території рф: чим більше українських сил та засобів втягнуться в росію, тим легше буде росіянам завойовувати Донбас. Як говорив Наполеон, багнети добрі на будь-які цілі, от тільки сидіти на них незручно. Чим більше "ісконно російських" (дотованих) територій опиниться під контролем України, тим важчий тягар ляже на Україну щодо їхнього утримання. Нагадаю, що вся курщина -- це трохи менше за 0,18% російської території...
Згідно з моїм прогнозом, бойові дії в шанцях взимку значно сповільняться. Можливо, обидві сторони тимчасово зосередяться на знищенні критичної інфраструктури одна одної, аналогічно до "війни міст" під час ірано-іракського конфлікту. Це дозволяє обійтися меншою кількістю військових ресурсів. Однак, я побоююся, що Захід і Китай докладуть зусиль, щоб така війна на інфраструктурному фронті швидко зупинилася, аби уникнути шоків на глобальних ринках і техногенних катастроф, які можуть відчуватися далеко за межами України та Росії.
І коли лінії фронту стабілізуються, утворивши тимчасові, хоч і невизнані, але досить стійкі кордони повоєнної України, внутрішня логіка боротьби за незалежність змусить нас зробити ключовий вибір. Адже народ швидше відчує, ніж усвідомить, що причиною цієї руйнівної війни та жахливих втрат, які вона принесла на українську землю, є не тільки фанатизм "кремлівського діда" з його імперськими амбіціями, хоча саме він є головним винуватцем, але й слабкість та неефективність української держави, яка здавалася путіну легкою здобиччю для російського ведмедя.
Отже, завдяки неймовірним зусиллям і значним жертвам державність збережено. Її реальні кордони визначено не в Москві чи Ялті, а на полі бою, де між нами та ворогом встановився динамічний баланс сил. Як, між іншим, часто траплялося в справжній, а не вигаданій історії. Після цього перед українцями постане завдання: як наповнити нашу незалежність змістом, щоб зробити її стійкою? І щоб вона забезпечувала не тільки захист окремої ідентичності, але й безпеку, розвиток, добробут та можливість самореалізації для своїх громадян.
І тут перед нами відкриваються два з половиною варіанти.
Перш за все, як американці, французи, італійці та індійці, відстоявши свою незалежність, сісти та домовитися про нові правила гри у повоєнній Україні. Скликати власний Конституційний конвент. Відмовитися від невластивих для Європи функцій президента як ключової фігури та гаранта української державності. Створити більш збалансовану систему стримувань та противаг. Прийняти складні компроміси. Збалансувати різні гілки та рівні влади. Забезпечити достатньо автономного простору для особистості та захистити його ефективними судами. Зрештою, змусити наше природнє его працювати на загальне благо.
Другий шлях виглядає більш ймовірним за перший. Вірити в нового месію стає дедалі актуальніше, особливо в умовах війни, яка створює цілий пантеон сучасних героїв. "Батьківська фантазія", як її називав мій вчитель Девід Вільямс, глибоко вкорінена в людській природі. Більшість людей неохоче бере на себе відповідальність і мимоволі шукає "батька", якому можна делегувати тягар вибору, відповідальності та свободи. Таким чином, на Банковій може з'явитися поміркований "месія" Валерій Залужний або менш помірковані та більш пасіонарні українські "каудільйо". У такому випадку є шанс на радикальні реформи, які так потрібні Україні. Врешті-решт, і Ататюрк, і Чан Кайші, і Пак Чон Хі були великими модернізаторами, які привели свої країни з третього світу до першого. На жаль, негативних прикладів латиноамериканських та африканських диктаторів у погонах, які відвели свої країни від цивілізаційного розвитку, набагато більше. Не впевнений, що нам пощастить з новим "провідником" так само, як азійським тиграм.
Інший варіант: І останній варіант - нічого кардинально не змінювати після перемоги. Залишити країну на самоплив. Розподілити залишки її багатств між наближеними до влади. Просити міжнародну допомогу. Проводити нескінченні перемовини з ЄС. Виправдовувати всі невдачі підступами москалів. Замінювати реальний розвиток і добробут народу ідентичністю. Пишатися героями визвольної боротьби, особливо загиблими (це безпечніше), і таврувати всіх критиків режиму "агентами кремля". І десятиліттями занепадати зсередини. Прикладів чимало.
На жаль, ймовірність зазначених варіантів зростає від першого до третього в геометричній прогресії. Схоже, що ми вже навчилися воювати, але домовлятися про спільне майбутнє поки не вміємо. Однак, вибір залишається за нами...
Зображення з соціальної мережі
Матеріали, розміщені у рубриці "Блоги", відображають власну думку автора та можуть не співпадати з позицією редакції.
