Військові, а не злочинці? CIT аналізує випадки дезертирства російських солдатів у Франції.

Як шість російських дезертирів приїхали до Франції та з якої причини їх захищає міжнародне гуманітарне право – в інтерв'ю DW поділився аналітик з Conflict Intelligence Team.

Шість російських військовослужбовців, які вирішили дезертирувати з армії РФ, отримали тимчасові візи у Франції, що можуть стати підставою для надання їм політичного притулку в майбутньому. Про це 16 жовтня повідомила британська газета The Guardian. Правозахисники вважають цей випадок першим у Європейському Союзі, коли захист отримала ціла група російських дезертирів.

Витік інформації та процеси переселення російських дезертирів до Європейського Союзу були під пильним контролем численних правозахисних організацій. Чи є доцільним надавати підтримку військовослужбовцям Росії під час їхньої агресії проти України? Якими методами перевіряється, чи має особа, що звернулася по допомогу, зв'язки з воєнними злочинами? І чому навіть ті російські солдати, які брали участь у бойових діях в Україні, можуть розраховувати на захист з боку ЄС у разі дезертирства?

Ці та інші теми обговорила редакція DW з Олексієм Альшанським, членом аналітичної групи Conflict Intelligence Team (CIT) та колишнім військовослужбовцем Російської Федерації, який також був залучений до евакуації групи російських дезертирів у Францію.

DW: Нещодавно з’явилася інформація про те, що російські солдати, які втекли з армії РФ, змогли досягти Франції. Як довго тривала ця, скажімо, місія? І з якими труднощами їм довелося зіткнутися під час цього процесу?

Олексій Альшанський: Це був надзвичайно складний процес, що його можна поділити на кілька етапів. Спочатку ми прийняли цих хлопців у Казахстані. Після цього розпочався тривалий етап верифікації: ми детально перевіряли історії кожного з шести дезертирів. На певному етапі ми зв'язалися з правозахисниками, які працюють у країнах ЄС, і саме тоді почалася адвокатська діяльність, що тривала протягом року. Весь цей час група російських дезертирів залишалася в Казахстані, ізольованою. Вони створили антивоєнний проєкт під назвою "Прощавай, зброє!"

Цікаво дізнатися більше про військових, що залишили лави російської армії. Які у них історії? Чи є серед них ті, хто безпосередньо брав участь у боях в Україні?

Історії цих людей кардинально різняться. Якщо спробувати виокремити різні категорії в армії РФ, то можна виділити три основні групи: ті, хто проходив службу за контрактом до початку масштабного вторгнення до України; мобілізовані; а також ті, хто підписав контракт з Міністерством оборони після того, як розпочалась повномасштабна агресія. Серед шести дезертирів, якими ми займалися, представники належать до перших двох категорій. З усіх шести осіб лише одна брала участь у вторгненні в Україну та перебувала на окупованих територіях. Проте це був початковий етап агресії, коли все ще видавалося за навчальні збори, і лише вищому керівництву та командуванню було відомо про реальні плани вторгнення. Молодого офіцера Олександра направили на ці "навчання", які згодом перетворились на повномасштабну війну. Водночас, ще до початку агресії він намагався звільнитися зі Збройних сил РФ. Таким чином, він опинився в Україні, не знаючи, куди саме вирушає, і не підозрюючи про можливу війну. Він виконував обов'язки зв'язківця. Під час верифікації ми з'ясували, що Олександр не знаходився в тих українських населених пунктах, де відбувалися масові військові злочини. Ми перевірили його дані за кількома незалежними джерелами. У нас немає жодних сумнівів: його участь у вторгненні сталася, так би мовити, через випадковість.

Як ви вирішуєте, кому надавати допомогу, а кому – ні? Зокрема, йдеться про тих, хто опинився в Україні. Для українців це особи, які вчинили напад, прагнули захопити їхню територію та загрожували їхньому життю.

До цього питання потрібно підходити комплексно. По-перше, у нас є міжнародне гуманітарне право, правила ведення війни і поняття "імунітет комбатанта", яке говорить, що сам факт участі у війні ще не робить людину воєнним злочинцем. Ми маємо чітко розуміти, що гуманітарне право в контексті збройного конфлікту гарантує захист усім особам, які не причетні до воєнних злочинів. Я розумію емоційну реакцію українського суспільства. Їм, можливо, важко уявити ситуацію з іншого боку і зрозуміти, що не всі військовослужбовці РФ, які опинилися на території України, мали намір у цьому брати участь, що деякі перебувають там не зі своєї волі. І все, що вони робили протягом усієї участі у вторгненні, - це намагалися вижити. І таких людей не десятки і навіть не сотні. Повертаючись до кейсу Олександра - єдиного з шести дезертирів, який перебував в Україні: немає абсолютних доказів, що його історія кришталево чиста, але немає навіть непрямих зачіпок, які б пов'язували його зі скоєнням воєнних злочинів. Отже, ця людина має отримати гуманітарний захист. І величезне щастя, що це сталося.

Ознайомтеся також з матеріалом: Чому деякі росіяни ухиляються від служби у війні проти України: свідчення дезертирів.

Наскільки я знаю, більшість держав Європейського Союзу не пропонують політичний притулок російським дезертирам. Як ви вважаєте, чи слід змінити цю позицію?

Хочу відразу зазначити, що жоден російський дезертир, який потрапив до Європейського Союзу, не зіткнувся з відмовою у наданні притулку. Це стосується лише тих, хто дійсно втік від служби у війську і може підтвердити свою ситуацію. Європейські держави дотримуються своїх зобов’язань, відповідно до рекомендацій Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (UNHCR), які ясно вказують на можливість надання гуманітарного захисту дезертирам з армій агресорів. Однак значною проблемою залишається питання, як дістатися до Євросоюзу, адже в Росії досі не належно розвинена практика отримання закордонних паспортів. Більшість росіян, як і до початку повномасштабної війни в Україні, користуються тільки внутрішніми паспортами, що дозволяє їм перетинати кордон, наприклад, з Білоруссю, Казахстаном або Вірменією, які є для них небезпечними країнами.

Читайте також: "З гіркотою до дійсності"? Яке життя у релокантів, що вирішили повернутися до Росії.

Яке майбутнє чекає на російських дезертирів у Франції? Ви згадали про те, що вони заснували антивоєнну організацію. Які її основні завдання?

Їхня організація - наразі єдина спільнота російських дезертирів антивоєнного спрямування. Це дезертири, які засуджують агресію РФ і готові ділитися своїм досвідом втечі з армії з іншими російськими військовими. Зараз, уперше опинившись на території безпечної держави, вони мають намір вести активну, публічну діяльність. Зокрема, частина хлопців уже заявила, що намагатиметься публічно, не приховуючи своїх облич, встановлювати контакт із російськими військовими. Якщо ми хочемо достукатися до російських військових із закликом не воювати за Путіна, не вмирати за його абсолютно імперські амбіції, то треба розуміти, що набагато більше шансів на успіх у тих, кому військові довірятимуть, хто має подібний досвід і хто розуміє, з чим вони стикаються.

На вашу думку, які розміри дезертирства серед військовослужбовців російської армії?

Кількість розшукуваних за самовільне залишення частини і дезертирство зростає колосальними темпами від самого початку війни в Україні в лютому 2022 року. Динаміка була від самого початку, просто її не помічали або відмовлялися помічати. Йдеться про величезний пласт населення, який ніяк соціально не підтримується і не заохочується. Хоча дезертирство - це дійсно смілива дія. У зв'язку з цим у мене багато запитань до того, як громадянське суспільство ставиться до дезертирів. Коли хтось виходить на антивоєнний пікет із плакатом "Ні війні!" і проводить кілька днів за ґратами, то його сприймають як героя. Такі люди можуть отримати візи, для їхньої підтримки існують цілі міжнародні програми. А коли людина, яка сиділа кілька тижнів у ямі, яку морили голодом і били за відмову від участі в путінській війні, коли така людина виїжджає з РФ, то опиняється, по суті, сама. Їй допомагають тільки якісь окремі правозахисні організації, і часто навіть не російські. Російське громадянське суспільство якось не схильне допомагати дезертирам. Впадають у ступор, коли чують, що людина - з російської армії. І це ставлення, м'яко кажучи, несправедливе.